Антоніна Дворкіна

Моє дитинство пройшло у селі з назвою Мілуватка. Мабуть, варто сказати точніше: до певного часу село йменували  Мєловатка – російською, і всі вбачали тут зв'язок із крейдою, а вже згодом настала необхідність визначатися з українською назвою, і такий зв'язок став неочевидним. В усякому разі, нестача крейди нашій школі точно не загрожувала. Село знаходилося на березі річки, а вздовж другого берега простягалися крейдяні гори, як усі їх називали. «На горі» було кілька ферм, там пасли овець, орали та засівали поля… «На гору» ходили на пікніки та по суниці, там зустрічали світанок після випускного. Отож до «гори» завжди ставилися вельми прагматично, але в той же час, звичайно, любили.

Якби я розповідала про крейдяні схили людині, яка жодного разу їх не бачила, то пообіцяла б, що вони не залишать байдужим. Проте особисто для мене вони є не менш як безсумнівним дивом. Напевно, це пов’язано з враженнями дитинства – завдяки ним у кожного є особливо дорогі та зворушливі пейзажі, до яких у моєму випадку потрапили крейдяні гори (вже у школі мені дуже хотілося знайти підтвердження того, що це саме Гори, а не абищо інше). Але і зовсім дорослому і досить розпещеному поглядові у цьому пейзажі є на чому зупинитися.

Побачити крейдяні гори дуже просто, і якщо подорожувати, приміром, Східною Україною, то кілька разів за поїздку вони, швидше за все, покажуться у вікнах транспорту. Так, здалеку вони теж гарні. Але коли ми у дитинстві вибиралися туди погуляти, найприємніше, що було там і чого не було знизу, – це особливе повітря – нагріте, сухе, повне запахів трав, що росли саме на крейді й усі по-своєму тонко або сильно пахли, а багато з них – квітли. Поки ми йшли до пагорбів через село, навкруги царили звичні «мокрі» однолітні рослини, а тут вони усі раптом поступалися місцем багаторічним трав’яним кущикам, у кожного з яких ніби була своя, сповнена гідності, особистість, своя історія. І кущики ці йшли схилом угору, куди можна було підійматися, знаходячи дорогою всілякі скарби – камінець приємної форми, виноградного равлика… Передбачалося, що тут можна знайти і «чортові пальці», але вони мені трапилися уже не в дитинстві й тільки одного разу після дуже сильної зливи. Ну а діставшись гори, можна було дуже довго дивитися на річку, що звивається вздовж схилів, на село, на місто за кілька кілометрів, на поля – усе це навіть з такої невеликої висоти виглядало зовсім інакше, ніж коли знаходишся внизу. Сам крейдяний схил помітно від всього цього краєвиду відрізняється, до нього немає поступового переходу, лише на найближчих до підніжжя городах кущі картоплі стирчать на білому ґрунті.

На вершині пагорба коливається ковила і завжди є хоча б невеличкий подув, рух повітря. І тиша тут створена з величезної кількості звуків – шумлять травинки, цвіркочуть і дзижчать комахи, співають і перегукуються птахи. І хвилі ковили раптом здаються хвилями часу, що котяться з глибокої  доісторичної давнини сюди, на вершину пагорба, з цими смугастими равликами і цими кониками. Як біля розвалин старовинної будівлі раптом усвідомлюєш тривалість плину нашої, людської історії, так тут, бачачи оголену крейду в зламах ярів і роблячи безнадійну спробу уявити, що таке сто мільйонів років, можна досягти недовгого мисленого доторку до історії самої Землі.

Антоніна Дворкіна, учитель історії